когда нам темно, мы уходим на крыши, 
когда нам светло – поднимаемся в горы, 
и, как бы то ни было, 
выживем, слышишь? 

для чая 
и теплых ночных разговоров..

Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, -
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є — дорога, явори,
усе моє, все зветься — Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.

Ліна Костенко

Не половіють в полі колоски.
Не ходять люди. М'ячики не скачуть.
В Чорнобиль повертаються казки.
Самі себе розказують і плачуть.

Ліна Костенко

Кожна мить, у житті
Зігріта теплом, наших мрій.
Іскрам ти, відчуттів
Дарує любов, подих свій,
Подих свій, серця біль.

Солодка ця мить,
Ще не раз відтвориться знов
коли в серці любовь.
Солодка ця мить,
Мрії повертає нам знов.

Убитых словом добивают молчанием.

Влюбляешься — и тебя не любят. Влюбляются в тебя — не любишь ты.
В 16 ты хочешь, чтобы родителей не было. Позже, чтобы они были, но их уже нет.
Как правило, отличники работают на бывших троечников.
Дядя Вася в детстве хотел стать поэтом, а теперь каждый вечер валяется возле своего подъезда. Нет в этом поэзии.
Всегда хочется большего, но как только теряешь что-либо, начинаешь сожалеть и умолять Господа, чтобы он всё вернул, как было.
Даже самые убежденные атеисты молятся во время кораблекрушения.
Людей сначала учат говорить, потом — молчать. Также и с враньем.
Иногда появляется чувство, что все истины и законы — они только на бумаге.
Режут и бьют из-за денег, которые сами и выдумали.
Устройство и система никому не нравится, хоть лучше пока ничего не было.
Все пытаются сделать вид, что чем-то заняты и ничего не делают.
Попробуй выживи, если ты хоть чуточку на них не похож.

Доборолися! Добалакались!
Досварилися, аж гримить!
Україно, чи ти була колись
незалежною хоч на мить:

від кайданів, що волю сковують,
від копит, що у душу б'ють,
від чужих, що тебе скуповують,
і своїх, що тебе продають?!

 Ліна Костенко

— послушай, — друзья говорят мне на ухо. 
— всё будет отлично, не падай лишь духом. 
— всё будет отлично, — киваю им сухо,
и падаю, 
падаю, 
падаю
духом
.

(с)

Ти прокинешся зранку і скажеш: знаєш,

Ти, типу, письменник, архітектор людських душ,

Представник культурної інтелігенції, ну і всяке таке,

Що ти в мені знайшов, я ж навіть не розумію про що ти пишеш,

Я ж навіть не знала, шо ти – поет, мені просто очі сподобалися. І зачіска.

Я лежатиму поруч, буде холодна пізня осінь, я навіть подумаю:

Блін, я постійно пишу про осінь, листя, і ось вона тут, коханка смерті,

Пізня осінь, блін. Повернуся і скажу:

Я кинув курити учора вночі,

Прочитав есемеску, дістав ключі,

Відчинив замок, зайшов у кімнату,

Увімкнув світло, сорочку зім’яту

Підібрав із крісла, налив собі рому,

І подумав: нарешті вдома.

Скільки всього і скільки я мандрував!

Стежку смерті тричі вночі минав.

Довго жив без тебе, набрався пороків,

Написав дві книжки, мені двадцять років.

І за те, що я дихаю, бачу, за те, що я тут,

Хоча наше життя – вокзал і фастфуд,

За те, що живу, і за те, що пишу,

За хороші фільми, нормальну траву,

За тебе включно, за наше життя,

За всю цю музику без кінця,

За цю от сцену і за цей мікрофон,

За мій розряджений телефон,

За твою смс: скоро прийду,

Боже, дякую!

Ти посміхнешся і скажеш: за це я тебе й люблю, дурнику.

Я скажу: вже потрібно вставати, десята ранку, мені на роботу.

А ти знову посміхнешся і скажеш: ні, ще раз, хоч один раз.

І я відповім:

Для тебе, кохана, я здатен на все,

Аби лише бачити твоє лице,

Аби лиш тримати за руку тебе,

Для тебе, рідна, я здатен на все.

А потім в лікарні, як божий знак,

Медсестра мені скаже: у тебе рак.

І ти закричиш, а я промовчу,

Через вісім місяців ляжу в труну,

І голосно й гулко, як серцебиття,

Будуть мовчати земля й небеса.

І не мине навіть року, можливо, пів,

Як тебе поцілує якийсь дебіл.

Ти йому розкажеш якось вночі:

У мене був хлопець, писав вірші,

Помер у двадцять, у нього був рак,

Жаль, звісно, але рак – це рак.

І якщо після смерті існує життя,

Якщо далі тече ця нестримна ріка,

Якщо осінь триває, якщо гріє тепло,

Якщо поезія вічна, я всім назло

Далі дивитимусь в твоє лице,

Далі кохатиму тебе.

Андрій Любка

А ты выйдешь замуж кому-то на зло,
Лишь бы больно сделать другим.
Будут все говорить — как ему повезло, 
И тебе — как удачно с ним...

Будешь жить рядом с тем, на кого наплевать
И подарки ему дарить.
И со страхом ложиться к нему в кровать,
Но во всем лишь других винить.

Будешь плакать на кухне и в ванной рыдать,
Проклиная судьбу и всех.
Будешь тихо стареть и молча ждать, 
Замечая морщинки у век...

Будешь жить ненавидя и злобой дышать,
Ведь другие живут в любви.
Вспоминая о том, как не слушала мать, 
Знай — с судьбой не играют в пари.... 

Автор неизвестен