когда нам темно, мы уходим на крыши
когда нам темно, мы уходим на крыши,
когда нам светло – поднимаемся в горы,
и, как бы то ни было,
выживем, слышишь?
для чая
и теплых ночных разговоров..
когда нам темно, мы уходим на крыши,
когда нам светло – поднимаемся в горы,
и, как бы то ни было,
выживем, слышишь?
для чая
и теплых ночных разговоров..
Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, -
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є — дорога, явори,
усе моє, все зветься — Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.
Ліна Костенко
Не половіють в полі колоски.
Не ходять люди. М'ячики не скачуть.
В Чорнобиль повертаються казки.
Самі себе розказують і плачуть.
Ліна Костенко
Кожна мить, у житті
Зігріта теплом, наших мрій.
Іскрам ти, відчуттів
Дарує любов, подих свій,
Подих свій, серця біль.
Солодка ця мить,
Ще не раз відтвориться знов
коли в серці любовь.
Солодка ця мить,
Мрії повертає нам знов.
Влюбляешься — и тебя не любят. Влюбляются в тебя — не любишь ты.
В 16 ты хочешь, чтобы родителей не было. Позже, чтобы они были, но их уже нет.
Как правило, отличники работают на бывших троечников.
Дядя Вася в детстве хотел стать поэтом, а теперь каждый вечер валяется возле своего подъезда. Нет в этом поэзии.
Всегда хочется большего, но как только теряешь что-либо, начинаешь сожалеть и умолять Господа, чтобы он всё вернул, как было.
Даже самые убежденные атеисты молятся во время кораблекрушения.
Людей сначала учат говорить, потом — молчать. Также и с враньем.
Иногда появляется чувство, что все истины и законы — они только на бумаге.
Режут и бьют из-за денег, которые сами и выдумали.
Устройство и система никому не нравится, хоть лучше пока ничего не было.
Все пытаются сделать вид, что чем-то заняты и ничего не делают.
Попробуй выживи, если ты хоть чуточку на них не похож.
Доборолися! Добалакались!
Досварилися, аж гримить!
Україно, чи ти була колись
незалежною хоч на мить:
від кайданів, що волю сковують,
від копит, що у душу б'ють,
від чужих, що тебе скуповують,
і своїх, що тебе продають?!
Ліна Костенко
— послушай, — друзья говорят мне на ухо.
— всё будет отлично, не падай лишь духом.
— всё будет отлично, — киваю им сухо,
и падаю,
падаю,
падаю
духом
.
(с)
Ти прокинешся зранку і скажеш: знаєш,
Ти, типу, письменник, архітектор людських душ,
Представник культурної інтелігенції, ну і всяке таке,
Що ти в мені знайшов, я ж навіть не розумію про що ти пишеш,
Я ж навіть не знала, шо ти – поет, мені просто очі сподобалися. І зачіска.
Я лежатиму поруч, буде холодна пізня осінь, я навіть подумаю:
Блін, я постійно пишу про осінь, листя, і ось вона тут, коханка смерті,
Пізня осінь, блін. Повернуся і скажу:
Я кинув курити учора вночі,
Прочитав есемеску, дістав ключі,
Відчинив замок, зайшов у кімнату,
Увімкнув світло, сорочку зім’яту
Підібрав із крісла, налив собі рому,
І подумав: нарешті вдома.
Скільки всього і скільки я мандрував!
Стежку смерті тричі вночі минав.
Довго жив без тебе, набрався пороків,
Написав дві книжки, мені двадцять років.
І за те, що я дихаю, бачу, за те, що я тут,
Хоча наше життя – вокзал і фастфуд,
За те, що живу, і за те, що пишу,
За хороші фільми, нормальну траву,
За тебе включно, за наше життя,
За всю цю музику без кінця,
За цю от сцену і за цей мікрофон,
За мій розряджений телефон,
За твою смс: скоро прийду,
Боже, дякую!
Ти посміхнешся і скажеш: за це я тебе й люблю, дурнику.
Я скажу: вже потрібно вставати, десята ранку, мені на роботу.
А ти знову посміхнешся і скажеш: ні, ще раз, хоч один раз.
І я відповім:
Для тебе, кохана, я здатен на все,
Аби лише бачити твоє лице,
Аби лиш тримати за руку тебе,
Для тебе, рідна, я здатен на все.
А потім в лікарні, як божий знак,
Медсестра мені скаже: у тебе рак.
І ти закричиш, а я промовчу,
Через вісім місяців ляжу в труну,
І голосно й гулко, як серцебиття,
Будуть мовчати земля й небеса.
І не мине навіть року, можливо, пів,
Як тебе поцілує якийсь дебіл.
Ти йому розкажеш якось вночі:
У мене був хлопець, писав вірші,
Помер у двадцять, у нього був рак,
Жаль, звісно, але рак – це рак.
І якщо після смерті існує життя,
Якщо далі тече ця нестримна ріка,
Якщо осінь триває, якщо гріє тепло,
Якщо поезія вічна, я всім назло
Далі дивитимусь в твоє лице,
Далі кохатиму тебе.
Андрій Любка
А ты выйдешь замуж кому-то на зло,
Лишь бы больно сделать другим.
Будут все говорить — как ему повезло,
И тебе — как удачно с ним...
Будешь жить рядом с тем, на кого наплевать
И подарки ему дарить.
И со страхом ложиться к нему в кровать,
Но во всем лишь других винить.
Будешь плакать на кухне и в ванной рыдать,
Проклиная судьбу и всех.
Будешь тихо стареть и молча ждать,
Замечая морщинки у век...
Будешь жить ненавидя и злобой дышать,
Ведь другие живут в любви.
Вспоминая о том, как не слушала мать,
Знай — с судьбой не играют в пари....
Автор неизвестен