Доборолися! Добалакались!
Досварилися, аж гримить!
Україно, чи ти була колись
незалежною хоч на мить:
від кайданів, що волю сковують,
від копит, що у душу б'ють,
від чужих, що тебе скуповують,
і своїх, що тебе продають?!
Ліна Костенко
— послушай, — друзья говорят мне на ухо.
— всё будет отлично, не падай лишь духом.
— всё будет отлично, — киваю им сухо,
и падаю,
падаю,
падаю
духом
.
(с)
Ти прокинешся зранку і скажеш: знаєш,
Ти, типу, письменник, архітектор людських душ,
Представник культурної інтелігенції, ну і всяке таке,
Що ти в мені знайшов, я ж навіть не розумію про що ти пишеш,
Я ж навіть не знала, шо ти – поет, мені просто очі сподобалися. І зачіска.
Я лежатиму поруч, буде холодна пізня осінь, я навіть подумаю:
Блін, я постійно пишу про осінь, листя, і ось вона тут, коханка смерті,
Пізня осінь, блін. Повернуся і скажу:
Я кинув курити учора вночі,
Прочитав есемеску, дістав ключі,
Відчинив замок, зайшов у кімнату,
Увімкнув світло, сорочку зім’яту
Підібрав із крісла, налив собі рому,
І подумав: нарешті вдома.
Скільки всього і скільки я мандрував!
Стежку смерті тричі вночі минав.
Довго жив без тебе, набрався пороків,
Написав дві книжки, мені двадцять років.
І за те, що я дихаю, бачу, за те, що я тут,
Хоча наше життя – вокзал і фастфуд,
За те, що живу, і за те, що пишу,
За хороші фільми, нормальну траву,
За тебе включно, за наше життя,
За всю цю музику без кінця,
За цю от сцену і за цей мікрофон,
За мій розряджений телефон,
За твою смс: скоро прийду,
Боже, дякую!
Ти посміхнешся і скажеш: за це я тебе й люблю, дурнику.
Я скажу: вже потрібно вставати, десята ранку, мені на роботу.
А ти знову посміхнешся і скажеш: ні, ще раз, хоч один раз.
І я відповім:
Для тебе, кохана, я здатен на все,
Аби лише бачити твоє лице,
Аби лиш тримати за руку тебе,
Для тебе, рідна, я здатен на все.
А потім в лікарні, як божий знак,
Медсестра мені скаже: у тебе рак.
І ти закричиш, а я промовчу,
Через вісім місяців ляжу в труну,
І голосно й гулко, як серцебиття,
Будуть мовчати земля й небеса.
І не мине навіть року, можливо, пів,
Як тебе поцілує якийсь дебіл.
Ти йому розкажеш якось вночі:
У мене був хлопець, писав вірші,
Помер у двадцять, у нього був рак,
Жаль, звісно, але рак – це рак.
І якщо після смерті існує життя,
Якщо далі тече ця нестримна ріка,
Якщо осінь триває, якщо гріє тепло,
Якщо поезія вічна, я всім назло
Далі дивитимусь в твоє лице,
Далі кохатиму тебе.
Андрій Любка
А ты выйдешь замуж кому-то на зло,
Лишь бы больно сделать другим.
Будут все говорить — как ему повезло,
И тебе — как удачно с ним...
Будешь жить рядом с тем, на кого наплевать
И подарки ему дарить.
И со страхом ложиться к нему в кровать,
Но во всем лишь других винить.
Будешь плакать на кухне и в ванной рыдать,
Проклиная судьбу и всех.
Будешь тихо стареть и молча ждать,
Замечая морщинки у век...
Будешь жить ненавидя и злобой дышать,
Ведь другие живут в любви.
Вспоминая о том, как не слушала мать,
Знай — с судьбой не играют в пари....
Автор неизвестен
Ще так багато запитань в мені,
І щось так мало відповідей знаю.
Я так чекаю спраглої весни,
Я так її безпам’ятно чекаю.
Бо в цих снігах і кров моя не та,
І в цих морозах серце ледве б’ється.
Це не моє. Це не моя пора.
Я вже замерзла. Чи мені здається?
А може, і не винна ця зима?
А може, хтось забув закрити двері?
Моя душа, знедолена душа,
Ти заразилась сотнями бактерій.
Ти простудилась у чужій брехні,
А твої струни зірвані від болю.
Чекай, я відігрію у теплі,
І врешті випущу тебе на волю.
Моя душа хмеліє у вині,
Я трохи сенсу у собі шукаю.
Ще так багато запитань в мені.
А я ще досі на весну чекаю.
Альбіна Смолянська
Меня тошнит от этой суеты —
Мы ветрены, безлики и пусты,
Мы носимся по замкнутому кругу,
Невольно отдаляясь друг от друга.
Мы ищем тех, к кому бы подойти,
С кем стали б мы уверенней в пути,
О чью бы руку смело опереться —
А сами закрываём своё сердце.
Мы верим в то, что мы — цари Земли.
(Мы вправду всё сгубили, что смогли!)
И я всех призываю: люди-боги,
Не будьте так, пожалуйста, жестоки!
Я может, приукрасила — и пусть,
Я просто неосознанно боюсь,
Что Мы, совсем устав от суеты,
Забудем, кто такие Я и Ты.
Татьяна Красильникова
Его жена внезапно умерла...
А он сидел до самого восхода,
Все повторяя: «Как же ты могла?!»
Перебирая вещи из комода...
Глядел на тонкий шелк и кружева,
Лет пять лежали вещи — не носила,
«Все берегла… пока была жива...
Куском обычной ткани дорожила...
На всякий случай… Вот он и пришел!
Загадываешь чуда, ждешь, мечтаешь...
А кто-то взял… и за руку увёл!
Особый случай — день, что проживаешь!
Не оставлять на завтра! Жить сейчас!
И не беречь посуду и одежду!
Не доедать, не прятать про запас!
И быть все время вместе, а не между...
Беречь живой огонь любимых глаз,
И каждый жест, и каждую улыбку,
Все узелки, что связывают вас...
Чтоб не жалеть, что совершил ошибку...»
Марина Бойкова
Она сидела на полу
И груду писем разбирала,
И, как остывшую золу,
Брала их в руки и бросала.
Брала знакомые листы
И чудно так на них глядела,
Как души смотрят с высоты
На ими брошенное тело...
О, сколько жизни было тут,
Невозвратимо пережитой!
О, сколько горестных минут,
Любви и радости убитой!..
Стоял я молча в стороне
И пасть готов был на колени,—
И страшно грустно стало мне,
Как от присущей милой тени.
Фёдор Тютчев
Задрімати отак, невинно.
Роздивляйся (я ще слухняна)
Як сповзає піджак з коліна
І на землю спадає п’яним.
Невагомі, зігрівшись наче,
Стали руки навмисно тихі.
Роздивляйся. Я ще не бачу,
Не рахую глибоких вдихів.
Не питаю котра година,
Не лютую від слів «лишайся»…
Поки я ще… отак, невинно.
Потихеньку мене роздивляйся.
Журавка
все важные фразы должны быть тихими,
все фото с родными всегда нерезкие.
самые странные люди всегда великие,
а причины для счастья всегда невеские.
самое честное слышишь на кухне ночью,
ведь если о чувствах — не по телефону,
а если уж плакать, так выть по-волчьи,
чтоб тоскливым эхом на полрайона.
любимые песни — все хриплым голосом,
все стихи любимые — неизвестные.
все наглые люди всегда ничтожества,
а все близкие люди всегда не местные.
все важные встречи всегда случайные.
самые верные подданные — предатели,
весёлые клоуны — все печальные,
а упрямые скептики — все мечтатели.
если дом уютный — не замок точно,
а квартирка старенькая в Одессе.
если с кем связаться — навеки, прочно.
пусть сейчас не так всё, но ты надейся.
да, сейчас иначе, но верь: мы сбудемся,
если уж менять, так всю жизнь по-новому.
то, что самое важное, не забудется,
а гениальные мысли всегда бредовые.
кто ненужных вычеркнул, те свободные,
нужно отпускать, с кем вы слишком разные.
ведь, если настроение не новогоднее,
значит, точно не с теми празднуешь.
Ок Мельникова
